З БОГА ТУРЕЙКО. Казка у п'ятнадцяти думах про Ілька. давньоруського богатиря, переможця татя Солови. про Ілька, що розгромив ординське військо. "Наодинці з богом ", "Одноримки", "Іллейко з Бога Турейко " та ін. Книга рассказывает историю Одесского академического театра.
Олекса Різниченко: «Дослідження української – найсолодше моє заняття». Поет і правозахисник Олекса Різниченко (Різників) народився 24 лютого 1937 року в м. Єнакієвому, Донбас.
Канади), 1998 року побачила світ третя збірка поезій "Наодинці з Богом ", "Конище" (1972, у зоні № 36, Пермщина), "Іллейко, з Бога турейко " (1989).
Тема док- торської дисертації l книга «Церква Святого Духу». Помер у Парижі 4.ХІІ.1966 р. Похований в Парижі на кладовищі Сент-Женевьев-де-Буа.
1948 року родина, тікаючи від голоду, переїхала до м. Первомайська Миколаївської області. 1968 року Олекса закінчив філологічний факультет Одеського університету. Двічі репресований: у 1959-1961 та 1971-1977 роках. Відбув у таборах 7 років.
1991 року реабілітований по обох справах. 1990 року, опублікувавши збірку віршів «Озон» (Одеса: Маяк), був прийнятий до Спілки письменників України. Видав також збірки поезії «Терновий вогонь» (1993), «Наодинці з Богом» (1998), «Промінь з Одеси: Поема про Ніну Строкату» (2000), «Двострунне грало: Сонети» (2002), «Ілейко, з Бога турейко: Епічна поема» (2004), «Окупація: Поеми» (2005), «Сміх на гаку» (2005), «Бран: Містерія» (Одеса, 2006); книги прози «З людей» (2000); мовознавчі дослідження «Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші» (Одеса: 2001; перевидання, Харків: Просвіта, 2003), «Одноримки» (Українські омоніми – через авторські римування, 2002), «Складівниця української мови» (2003), «Їдло 33-го: Словник голодомору» (2003); документальну публіцистику.
Лауреат премій ім. П.
Тичини, ім. К. Паустовського, «Твої імена, Одесо – 2001», ім. Тараса Мельничука.
З 1996 року живе в Одесі, працює керівником літературної студії «Гарт». Олекса Різниченко.
Двострунне грало: Сонети. - Одеса: Друк, 2002.
– Пам’ятаю, Олексо, 1989 рік, коли ти прийшов до видавництва «Маяк» з лантухом віршів (тоді стандартним обсягом поетичної збірки значилися півтора-два друкованих аркуші). Виклав на мій редакторський стіл гору паперу й запропонував: «Давай вибирати». Вийшла ні на що не схожа ПЕРША збірка «Озон». Тільки сонетів до неї увійшло – 42.
– До наступних віршованих збірок я також додавав по десятку-два сонетів. У кожній сонетний розділ називався «Двострунне грало», бо мої сонети – на дві рими. Зрештою, в одеському видавництві «Друк» 2002 року видав під такою назвою окрему книжку, до якої увійшли всі сонети, написані на той момент – 159 загратних, 6 — писаних до другої відсидки і 5 складених опісля.
– Чому аж надто прихилився до сонетної форми? – Не я перший такий. Чомусь у камері, у концтаборі пишуться сонети.
Їхня регламентована форма з 14 рядочків нагадує клітку, у яку автори-зеки намагаються спровадити вільного птаха поезії. Писав і я сонети при другому полоні у камерах Одеського КДБ і в Кучинському таборі № 36 (Пермська область). Тоді я знав лише про «Тюремні сонети» Івана Франка. Про сонети Івана Світличного не знав, про Богдана Кравціва теж не було мені відомо. Ось як, до речі, пише Тарас Салига про останнього: «У тій самій львівській в’язниці, де колись Франко писав тюремні сонети, у 1932-1933 роках «в’язничні» думи Кравціва також формувались у канонічну віршову строгість. Тюремна невольничість, сувора одноманітність буднів, «сквадратованість гратами вікон», звичайно, найкраще відповідала нормативам тюремних умов».
Олекса Різниченко. Озон: Поезії. - Одеса: Маяк, 1990. Хм, «нормативи тюремних умов»… Колись Паганіні зумів зіграти на одній струні не згірш, ніж деякі маестро на чотирьох. Я володію природною звичкою ще більше себе обмежувати, ніж хтось мене обмежив.
У камері стояли два дерев’яних ліжка, у віконці двоє перехрещених грат – прямовисні і поперечні. Ходити можу лише в двох напрямах – вперед і назад… Дві руці, дві нозі, два ока… Та й слідство бачить лише дві барви у моєму житті – чорне й біле. Так і почав писати сонети з двома римами, називаючи їх своїм двострунним гралом… «Фонтан Великий снивсь ночами,/ крізь темінь зорями сіяв,/ і світлячок пускався вплав,/ пробуджений передчуттями. // Казковою ставала яв,/ і берег дибився над нами,/ і море, збуджене вітрами,/ хтось під намети гнав і гнав,// хтось делікатними руками/ серця і душі нам стискав/ і, пригорнувши, цілував,/ зачудувавшись разом з нами// з казковости і хвиль, і трав,/ з нетямности нічної гами». Згодом у мене виникли сумніви – чи можна звати сонетами те, що писав я, порушуючи «канонічну» форму щодо кількості рим та щодо ритміки. Читав В. Лесина і О.
Пулинця «Словник літературознавчих термінів» (1971), там допускаються коливання у канонічності: п’ятистопний ямб, іноді – шестистопний, рідше – чотиристопний. Римування може бути абба абба ввг дгд, або абаб абаб ввг ддг. І можливі варіанти.
А Шекспір писав три катрени і двовірш. Дмитро Павличко «вдало спробував створити сонети без рим». Гай-гай, ось тобі й канонічна форма! А я, намагаючись витримувати 14 рядків, усе сумнівався, чи то є сонети… «ЛЕВКОВІ ЛУКЯНЕНКУ. Під квітень з вирію шпаки/ себе у Кучинім явили,/ а ми, зіскучені за ними,/ їх годували із руки. // Чи навпаки? Бо їх дзьобки,/ піснями повні голосними,/ улили сили в наші жили/ і кров розрухали таки// під квітень теплий. Щоб не злими,/ не шкарубкими, як щітки,/ ми зачинали веснянки,/ – шпаки нам душі співом змили. // І ми, балакаючи з ними,/ в свої вслухалися думки».
Олекса Різників перед першим ув’язненням. 1959 р.
Я називав свої сонети дворимками, дзвонетками, сонетонами. А потім подумав: якщо автори «Словника…» навіть оті безголові і безхвості утвори вперто нарікають сонетами, то хай і в мене так зовуться.
Апостол Марко, 2, 27 навів чудові слова Христа про суботу: «Суботу встановлено для людини, а не людину для суботи»… «Я розумію мову каменюки,/ що бовтнула у воду й захлиснулась,/ і шарудіння гусіні й гадюки,/ з яким вони до листя й трав горнулись. // Скажу, про що той невимовний грюкіт/ копит, коліс на велелюддях вулиць. / Я можу розтлумачити, щО стука/ у грати ребер серце надто чуле. // Та годі зрозуміти дивні звуки,/ що угорі з тобою ми почули. / Ми б їх з такою радістю забули!/ Вони були причиною розлуки. // Так дивиться дитина в світ заснулий,/ на ясні зорі.
Й плаче від розпуки». Мені подобалося втискувати зміст у цю таку важку, головоломну форму. І любив спостерігати, як сама форма диктувала мені свій непідвладний зміст… «ЄВГЕНОВІ СВЕРСТЮКУ. У церкві мовчання дзвіниця німа,/ лиш вітер у дзвонах гуляє,/ він серце залізне торкає, хитає,/ але замалий, заслабенький той мах. // У церкві мовчання ікона святая/ до себе самої уклякла сама,/ а я поміж ними стою обома,/ пекучі знемоги, зневіри ковтаю. / У церкві мовчання літує зима,/ могилки рожевих пелюсток змітає,/ між ними для мене, живого, одна є,/ та поки стежини до неї нема.
// У церкві мовчання я свічку тримаю,/ а церква мене, ніби свічку, трима». Олекса Різниченко. Промінь з Одеси. — Одеса: Кадо, 2006. – Що тебе подвигло, Олексо, на переказ по-українськи російських билин київського циклу? Десь у той же час, коли ти складав поему про Іллейка, Володимир Рутківський писав дитячу повість «Сторожова застава»: елементи фантастики, два часові пояси, один із персонажів — Ілля Муромець. Це що, такі ідеї витали в повітрі? – Задум виник давно.
Радянські історики офіційно товкли про «колиску трьох братніх народів», а правда лежала на поверхні. Якою мовою розмовляють нинішні українці, такою вони балакали й у часи Княжої Русі. Билини творилися в Києві, а занесли їх на північ українські емігранти. І зберігали ці думи-билини як найдорожчий спогад про свою батьківщину (в Україні через історичні катаклізми билини не збереглися). Нащадки, переписуючи, уже не все в тих билинах розуміли. Сам же російський дослідник пише, що «история русского эпоса представляет собою процесс непрерывного разрушения первоначального величественного художественного здания, затемнения реально-исторической основы былинных сюжетов и героев» (Былины в 2 т. Т.
2. М.
Госиздат, 1958, с. ХХVІ). На думку цього ж дослідника, у багатьох місцях билин «факты и события перепутаны и сдвинуты, имена искажены», і ми читаємо таку дивовижу: «Дак куда ли махньо – улица падьо,/ И назад отмахньо – переулицы,/ Да истребил он всех до единого,/ Приезжал ко шатру-де он царскому,/ Да он берьот-де в полон самого царя Калина…». Зверни увагу на оці частенькі й недоречні повтори часток, які ламають колись чіткий ритм оповіді, псують мелодію: «А й ты съезди-тко во далече-далече во чисто поле,/ Ко тым славным ко горам ко сорочинським,/ Да сходи-тко ты во норы во змеиные…». Олекса Різників - в’язень мордовського табору. 1960 р.
Я засів за переспіви, перед тим дізнавшись у наших фольклористів про «близький зв’язок між билинною епікою західно-північної Русі і святочною словесністю як білоруських волочобників і колядників, так і українських, особливо галичо-волинських і карпатських колядників» (І. Свєнціцький). Філарет Колесса підказав: «Та українські обрядові пісні, особливо ж колядки, містять у собі багато історичного елементу: вони підходять до билин київського круга тим, що зберегли, подекуди навіть вірніше, як билини, блискучі картини воєнного життя удільної княжої доби… В тій групі колядок ховалися риси й цілі картини старинного й зовсім не мужицького побуту; уся обстановка в сих колядках узята з воєнного життя і побуту князів та бояр… У колядках маємо останки українського героїчного епосу з передхристиянської доби».
Услухаймося в чистий лад нашої колядки: «Ой славен козак да старший Павло,/ Хвалився конем перед королем,/ Хвалився лучком перед гайдучком,/ Хвалився мечем перед паничем,/ Хвалився стрілкою перед дівкою…». Пісенним розміром колядок я й переказав київські билини – додавши й свого. Зокрема, згадки про Гатила, навіяні чудовим романом Івана Білика «Меч Арея» (1971, 1990)… Щодо імені героя. Здається, що «Ілля» — це вже християнське. А слово «богатир» я пояснюю, як «з Бога тур».
«Бог» – давня назва Південного Бугу (нинішня назва є наслідком польського впливу), на березі якого і я виріс. Хай хто куди хоче поселяє Іллю, для мене він мій земляк… Тур був уособленням сили і могутності, тому я дозволив собі таке словосполучення – «Іллейко з Бога турейко» або «Ілля з Бога тур». Олекса Різниченко.
Спадщина тисячоліть. – Харків: Оптик-контакт, 2002. – Твій головний художній твір на даний момент, Олексо… Свідомо і однозначно називаю поему-містерію «Бран»… Я був народжений рабом у тоталітарній та ще й безбожній імперії, вивчав з дитинства езопову мову, часто набирав води до рота. Як у Франка: «Перед блазнем усяким корюся, брешу,/ Вольне слово в душі, наче свічку, гашу…».
Я був ув’язнений двічі, себто прикований до землі. Але дивина дивна – Дух був справді вільний. У цій містерії я спробував проаналізувати свою душу. Розкласти її на складники, Сутники. Це моя сповідь, моє самокартання, ходіння по муках. Мої Сутники – Небник, Родовик, Поет, Лячко, Льоня Резніков (моя пам’ять про підліткове російськомовне побутування), Ченчик, Козак і ціла низка інших. Вони приходять не питаючи, заводять діалоги, сперечаються, б’ються… Якщо Небник виражає напівбожественну сутність кожного з нас, то Поет, Мовар, Козак, Газда, Родолюб, Душак, Князь, Співко є природні, генні мої сутності, а Спільнотник, Кацапчук, Льоня, Есбіст, Лячко, Ченчик – позаприродні, привнесені вихованням.
А ще є такий собі Антинебник, себто Спокусник. – Можна уявити, з якими речами звертаються до тебе твої Сутники, адже зміст випливає із самого імені. Але з якими словами підплива до тебе у табірному мішку Спокусник? – Його розділ іде за розділом «Бесіда з генералом», високим чином, який пропонує в’язневі змиритися і покаятись. Я відмовляюся. То потім Спокусник підходить до мене так: «Олексо, брате, ти ж – письменник,/ Ти ж будеш, певен я, писать/ Не тільки свій буденний денник,/ Тебе ще й на романа стать!/ І будеш ти виводить образ/ Якогось юди-стукача –/ Неповнокровний вийде обрис,/ Якщо сьогодні не почать/ Тобі ввіходити у нього,/ Ти попроси прощення в Бога,/ У Нього й дозволу проси –/ І йди! Негайно! Будеш знати/ Смак негативної краси!». Олекса Різниченко.
Бран: Містерія. - Одеса: Друк, 2006. Потім Спокусник заводить мову про майбутнє: «Олексо, брате, ну прикиньмо,/ Що вовка наше зїсть теля,/ Що Україна стала вільна…/ Я дам картинку звідтіля.
/ Вона ж Принцесою на разі/ Не стане з Попелюшки? Ні!/ Ти ж знаєш, скільки буде мразі/ В її багні, в її лайні. / А ви, як справжні демократи,/ Не годні рота їм заткать. / І будуть вражі зозулята/ В гнізді твоїм розкошувать…/ І підростать… І підростать…/ Пройде десяток, двадцять років, І ти, йдучи десь по селі,/ Московську чутимеш щокроку –/ Душа кипітиме в смолі/ Отак, як зараз… Що ти скажеш?!/ За що ти, братіку, сидів?/ Кому реалії оскаржиш?/ Вкраїнській владі молодій?/ О не спіши, бо тоту владу/ Братва так просто не віддасть,/ Вона її у вас украде,/ Свою змінивши хитро масть,/ Бо головне їм – тільки власть!»… Нелегко було витримувати та вести герці із самим собою у тому брані. Здається, я вклав у цей твір весь досвід душі і психіки. Одна читачка змістом цієї поеми вважає «поєдинок людини із власним страхом. Це вочевидь найголовніше з усіх єдиноборств, коли людина боїться сама себе, своїх стремлінь і бажань.
Страх – ось головна засада, що перетворює людину на раба». І, я додам, головна умова, щоби стати людиною – це побороти страх. – Над чим зараз працюєш? – Складаю «Кореневий словник української мови», початий ще у другій зоні. Беру грона коренів і нанизую їх на абеткову нитку.
Жінка заглядає через плече: «Думала, він щось толкове пише, а він знов слова перебирає!»… Дослідження української – найсолодше моє заняття. Розмову вів Микола Суховецький.